Шевченко — видатний художник, поет, письменник

 

Мета: розкрити неперевершену цінність творів поета, їх значення для нас, нащадків великого Кобзаря; прищеплювати любов до творів Шевченка, вчити любити свою Україну, рідне слово; розвивати творче та логічне мислення дітей.

Обладнання: над дошкою — портрет Шевченка, прикрашений рушником, нижче — гілка калини; на столі на вишитому рушнику пучок колосків, свічка, гусяче перо, аркуші паперу; один із кутків класу Імітований під селянську світлицю, піч, лава, стіл, у кутку — ікона.

Девіз заходу: «Слово Кобзаря — джерело невмирущого духу».

                                           Хід  заходу

Вступне слово вчителя

— Ми з вами проведемо підсумковий урок за творчістю великого українського поета Т. Г. Шевченка з метою увічнення його пам'яті.

План

1. Шевченко — видатний поет.
2. Цінність живописної спадщини Т. Г. Шевченка.
3. Світове значення творчості Кобзаря.
4. Увічнення пам'яті поета

Учитель. Шевченків «Кобзар»... Він став синонімом сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозинку, найменший стогін болю кріпака. Духовну велич і красу народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Ім'я Тараса Шевченка стало символом нашого Народу. Його «Кобзар» лежить на столі поряд з хлібом, а пісні його вишиті на рушниках.

На всіх континентах пісень його струни, У чесному серці народів і рас, Бринять переможно, врочисто і юно — Незмінні прекрасні у будь-який час.

Він словом пророчим освітлював далі, Закриті страшними завісами хмар, Він долю свою і талант свій без жалю Поклав на святий України вівтар.

Його не зломили ні тюрми, ні пута — В нім сила народу такого жила, Якого ні смерть, ані злоби отрута, Як правду велику, його не здола...

Крізь пекло етапів, крізь муки заслання, Крізь ночі холодні і душі пусті Проніс він священну ідею братання, Життя і безсмертя віддавши меті.

(Звучить «Заповіт» Т. Шевченка у виконанні учнів. Діти стоять із запаленими свічками. Учениця читає «Молитву» Д. Павличка.)

Отче наш, Тарасе всемогущий, Що створив нас генієм своїм, На моїй землі, як правда, сущий, Б'ющий у неправду, наче грім. Ти, як небо, став широкоплечо Над літами, що упали в грузь; Віку двадцять першого предтечо, Я до тебе одного молюсь... Да святиться слова блискавиця, Що несе у вічну далечінь Нашу думу й пісню. Да святиться Між народами твоє ім'я. Амінь.

Учениця. Він був сином — і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.

Учень. Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Учениця. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, ані віри в Бога у зневіру і песимізм.

Учень. Доля не пошкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Учениця. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

Діти слухають пісню «Думи мої, думи».

Думи мої, думи мої

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині...

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої!Злої!

Поет розвиває компонентну варіативність антитези, його символи буття й свідомості увиразнюють деталі, фрагменти, складові картини сущого, корелюючи у просторі культури не лише базисне протиставлення саду — пустині, а й синонімізованих (часто метафо­ризованих) аналогів: весела хата — чужеє поле; світ — темрява; село — степи, ліси, дебрі, пустиня; світ бо­жий — пустка; веселі палати — терен; пшениця — зіно­вать, кукіль і будяк та ін.: «Біжить почтар із Віфлеєма І каже: — Царю! Так і так! Зіновать, кукіль і будяк» Росте в пшениці! Кляте плем'я Давидове у нас зійшло! Зотни, поки не піднялось!»; «І ти, великая в женах! І їх униніє і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом!».

Проте понятійні протиставлення в Шевченка є лише контекстною конкретизацією великої цивілізаційної антиномії проізростання священного плоду в райсько­му саду і добування хліба у поті чола свого.

Мойсеева книга Буття свідчить: «І до Адама сказав Він: "За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: "Від нього не їж",— проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох,— і до пороху вернешся"».

Біблійна антитетика виявляє протиставлення: лілея — терен, яблуня — лісові дерева, сад (виноградник) — дикі ягоди, терня, будяччя, осот, еденський садок — опустіла пустиня, виноградник — гола пустиня (і метафоризова­не: виноградник — вчення Господа, гола пустиня — зневі­ра), міста — край пустині та степу.

Як поетичний аналог до культурного коду з біблійної традиції постає в Тараса Шевченка символ спустоше­ного, занедбаного саду — цивілізаційного знаку руй­нації: «Усох виноград, а фіга зів'яла, гранатове дерево, й пальма та яблуня, і повсихали всі пільні дерева, бо Він висушив радість від людських синів».

І Шевченкова мотивація семантичного поля пустині є розвитком біблійної символіки: «І нащо ви вивели нас із Єгипту, щоб привести нас на це зле місце? тут не родить збіжжя, ані фіги, ані виноград, ані гранатове яблуко, і навіть немає напитись води!».

Пустиня в Біблії — це і спустошення у книгах пророків Ісаї та Єремії, і пустиня народу Ізраїля, і місце диявола; і синонім руїни, сплюндрування: «Я оберну цей Край на спустошення та на сплюндрування за всі їхні гидоти, що зробили вони».

У кожному разі символічне протиставлення у христи­янській традиції саду — пустці, пустелі є цивілізацій-ним феноменом, що зумовив світоглядні орієнтири європейської культури.

Кардинальні буттєві опозиції (за Е. Соловей), такі як життя і смерть, добро і зло, гармонія і хаос, свобода і неволя, мить і вічність, зовнішня оболонка явища і прихована сутність, спричиняють до філософського узагальнення в поетичному тексті, а отже, до набуття словесними символами нових, зумовлених особливос­тями авторської інтерпретації значень. «І скажуть: цеп опустошілий Край став як той еденський садок, а ці листа, повалені й попустошені та поруйновані, тепер укріплені та замешкані» — текстова сублімація сим­волічного протиставлення саду — пустки.

Для Тараса Шевченка сад також є символом істинно сущого на землі. Сад — саме життя, сад — гармонія вічності. Символ постає у творчості українського пое­та з давньої успадкованої цивілізаційної традиції, що визначила не лише знаковість ідеально-абстрактну і конкретно-понятійну, відбиту у мовних значеннях, але й розвинула мовно-культурний простір поетового слова до нових, авторських кореляцій синонімічних, антонімічних, поєднала логіку субстанції та чуттєвість художнього образу, зумовивши розвиток українського слова.

Можна твердити, що Кобзар успадкував символічний знак саду не лише з біблійної традиції — філософ сим­волів Григорій Сковорода, знаний і поціновуваний Тарасом Шевченком, розвинув його в духовну сутність у «Саді божественньїх пг)сней», а концептуально змо-делював в ідеї про «сродну працю».

Полісемантична символіка саду взагалі домінантна для середньовічного простору української барокової культури: сад вонньш у Л. Барановича, небесний сад у Д. Туптала, Печерські сади у С. Почаського і у нього ж «Музика — сад утіхи, жродло мислій вдячних» та ін. Для Кобзаря символіка саду є вже літературною традицією, культурним універсальним знаком, а отже, можливою є його поетична інтерпретація, філософське осмислення українського буття у вербалізованих зна­ках християнської цивілізації.

Тарас Шевченко як найперший поет нового літера­турного часу акумулював символічну знаковість саду, одночасно розвинувши її в образах національної куль­тури.

Полісемантичність лексеми, її фразеологічна варіант­ність, системна окресленість парадигвальних відно­шень, продуктивність метафорична корельовані сьо­годні з шевченковою традицією в українській словес­ній культурі. Слово Великого Кобзаря поєднало цивілі-заційні витоки і сучасність, зумовило інтелектуальний вектор українського художнього слова.

Розуміння менталітету як лінгвістичної категорії в кон­цепції прогресивного розвитку національної літера­турної мови зумовлене окресленням інтелектуалізації як виміру змісту і перспективи мови, її самобутності й одночасно здатності до культурної інтеграції та інтер­претації в національному слові цивілізованих набутків людства.

 

Учитель. До багатьох творів «Заповіт», «Думи мої», «Садок вишневий коло хати», «По діброві вітер виє» композитор Микола Віталійович Лисенко написав музику.

Уч е н ь. Стара-престара метрична книга — у ній усі на­родження, шлюби, смерті моринців упродовж десятка літ. Частина перша — про тих, хто народився 1814 року. Місяць лютий, 25-е число.

«У жителя села Моринці Григорія та дружини його Катерини народився син Тарас...» — так записано в церковній книзі. В бунтарі від народження був висвя­чений бідняцький син. Ім'я підказали святці — список святих. Адже грецьке Тарактикос перекладається так: здатний на непокору, безстрашний, бунтар. Проро­цтво, закладене в імені, з роками виправдається.

Учениця. Рік 1847-й. Шевченко вдруге відвідав Украї­ну. Тут він відзначив 33-й день свого народження — останній день народження на волі. Навіть гадки Тарас не мав, що в Петербурзі йому вже уготована тюрма.

Учень. Зараз він за ґратами. У зім'ятому одязі в зажурі сидить він на тюремному ліжку. Вогко, холодно і тем­но. Таким темним видається йому і його життя. Що чекає на Тараса завтра? Каторга? Смерть? Він так хоче жити для народу України. Так думав і почувався поет-в'язень. Раптом Тарас рвучко нахиляється над столом, на аркуші паперу з'являються слова.

(Учениця читає вірш «Мені однаково».)

Учениця. Одна з сонячних струн Кобзи Шевченка — це поезія «Садок вишневий коло хати». Це шедевр пей­зажної лірики у світовій літературі. Нікому не спаде на думку, що створено цей твір в тюремних застінках.

(Звучить пісня «Садок вишневий коло хати» у вико­нанні учнів.)

Учитель. Тарас Шевченко писав: «Якби я був нелю­дом, кровопивцею, то й тоді для мене страшної кари не можна було б придумати, як заслати мене в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань і до всього мені ще забо­ронено малювати... Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного нелюдсько­го вироку».

Суворе, безпросвітне життя підневільного «нижньо­го чина» з нескінченною муштрою... — ось що чекає Шевченка в наступні 10 років.

Поет скучив за Україною. Так хочеться волі. Але жит­тєвим кредо залишаються слова «Караюсь, мучусь, але не каюсь».

2 серпня 1857 року закінчилось десятилітнє заслання Т. Шевченка. Довгі роки неволі дуже підірвали здоров'я поета: у 44 роки він був схожий на 60-літнього чолові­ка, якщо не більше. І все ж царизм не добився свого, бо духом Шевченко вистояв, більше того: зміцнів і загартувався.

А підірване здоров'я давалося взнаки. На початку 1861 року в листі до Варфоломія Шевченка поет писав: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу». А днів через десять тому не стримався і написав на папері.

Учень

Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонька убога, Вірші нікчемні віршувать, Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до Бога, Почимчикуєм спочивать.

Учениця. Писав поет ці рядки, мабуть, не думаючи, що бути цьому віршеві останнім. Навпаки, Шевченко поривався до життя. 24 лютого Тарас Григорович сказав Костомарову, що почуває себе одужаним. Похвалився придбаним золотим годинником — вперше в житті він дозволив собі таку розкіш! Скільки планів попереду!

З хвилини на хвилину поетові ставало все гірше і гірше. Принесли вітальну телеграму від полтавців. Шевченко подякував. Але й найбільш щирі слова не знімуть болю фізичного. Він то сідав, то лягав, просив прибрати світ­ло, а потім піднести свічку знову, кликав лікаря, шукав допомоги. Говорити було важко.

Учитель. Доходило до півночі. День народження за­кінчувався. В права вступав день смерті. Протягом ночі Тарас Григорович сидів на ліжку, терплячи біль, що роздирав груди. На світанку попросив склянку чаю. Забажав, щоб всі зібрались нагорі і прибрали кімнату, а сам зайшов униз в свою майстерню. Зійшов, охнув, упав і о пів на шосту поета не стало.

Уч е н ь. Труну з тілом Великого Кобзаря несли студен­ти на Смоленське кладовище. Друзі та шанувальники таланту поета вважали своїм обов'язком виконати його волю — поховати на Україні Цього ж року у квітні міся­ці царський уряд дав дозвіл на перепоховання.

22 травня 1861 року прах Шевченка було перевезено з Петербурга на Україну і поховано на Чернечій горі.

Життя Тараса Шевченка закінчилося. Тяжке його зем­не життя. Починалося Безсмертя!

Учитель. Перегорнули ми ще одну сторінку «Кобза­ря», доторкнулися душею до палкого й нескореного серця поета. А пісні, які співали сьогодні, вже півтора століття співає український народ, а скільки ще спі­ватиме — залежить від нас з вами. Адже нам творити долю української пісні, української мови, українського народу. Тож нехай «Заповіт» великого Кобзаря стане заповітом для нас — зберегти мову народу, його звичаї, його пісні і пронести через віки й майбуття.

Учень

Він зорею сіяє в прийдешнім віку, Сходить хлібом духовним на яр-рушнику. У розкриллі земних і заобрійних трас Височіє над світом великий Тарас.

Ми чуємо, Кобзарю, крізь століття, І голос твій нам душі окриля. Встає в новій красі, забувши лихоліття, Твоя, Тарасе, звільнена земля.

Учениця

Ти живий. Кобзар,

І пісні твої линуть по світу,

І тобі, Кобзар, зносять слави дар

Твої вільні онуки і діти.